Закрыть

Все сервисы

Від Одеси до Нью-Йорка —  5 книг про еміграцію

Від Одеси до Нью-Йорка — 5 книг про еміграцію


  |  Другие посты автора

В екзотичному жанрі сучасної «еміграційної» прози існує чимало різновидів – від легкого «туристичного» чтива і важкої «колоніальної» прози до «заробітчанських» ламентацій і свіжих оповідок на патріотично-еміграційну тематику. Автори представлених нижче книжок займають, відповідно, всі можливі ніші цього жанру.

Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко

 

Три п’єси з доробку видатного представника театру абсурду – вагомий внесок у сьогоднішній балаган культурного буття. Герметичність, замкненість «театральних» лаштунків життя у всіх трьох творах збірки при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. До речі, «Емігранти» були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою — і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко — притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету».

Павел Лемберский. За тебя, малыш. – К.: Каяла

 

 

Еміграція у цій книжці – де рівно три повісті плюс два кінематографічних есе – спочатку тільки мариться патріарху сімейства. Оскільки ж в родині ще молоді представники роду, то колізій з алюзіями не оминути: їхати чи не їхати до Америки у 70-х роках завжди було болючим питанням, оскільки в рідному совку вже давно навчилися жити чи то у «внутрішній еміграції», а чи, як Бродський, вперто не розрізняючи членіа Політбюро на плакатах. Утім, в сенсі жанру автору книжки близький Довлатов, чиї «Наші», тим не  менш, відпочивають порівняно з градусом страстей, що спалахнули в цій історії. Яка продовжується, зауважимо вже в другій повісті, де юність, жінки, кохання, і всі від’їздні перипетії позаду. Палкі стосунки, перчена мова, карколомні пригоди донжуана. Але якщо в першій повісті герой «принял на грудь полстакана водки, и не закусывая, пригласил свою терпсихору на концерт «Лед Зеппелин», имеющий быть в начале июня в Мэдисон-Сквер Гарден»,то в другій настають біль «зрілі» стосунки. «Расстались бурно, безо всякого намека на декорум: «Жалею, что впустил тебя в свой дом». — «А я — что в свою жизнь», — парировала, раздвигая параметры сожаления с той же поспешностью, с которой некогда раздвигала ноги».

Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. — К.: Нора-Друк

 

Утопічна пригода у цьому авантюрному романі про карколомні події наприкінці ХІХ століття має цілком історичне підґрунтя. І недаремно головному героєві «баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина — до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає старозавітним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія. Утім, хай навіть так, адже була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо! Подальші пригоди самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі — не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка.

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула

 

Автор цього літературно-мистецького, а також кулінарно-гастрономічного детективу в новелах колись мешкав у Празі, працюючи на «Радіо Свобода», далі працював у Китаї, тепер гуляє Лондоном, редагуючи журнал «Неприкосновенный запас». Зрештою, багато хто з російських письмаків радянського закрою змінили у 1980-90-х роках «внутрішню» еміграцію в СРСР  на творчу рутину «вільного» світу. З ближчого за стилем люду — Кобрін, Кисіна, Волчек. З більш крупної риби і прози — Шишкін, Ілічевський, Гольдштейн. Ну, і в самому ракурсі до існуючих «туристичних» основ емігрантської прози писали Куріцин і Фрідлянд. Необов’язково і поверхово, але водночас глибоко і з добрим знанням справи. Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити, але якщо навіть головний з емігрантів Шишкін намагався свого часу відштовхуватися від рідного «російського» Ізмаїлу, пишучи в еміграції роман з вітчизняної історії, то в Кобріна явне, свідоме забуття рідної літературної спадщини. І правильно – до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі знайомими штампами і стереотипами від горілки і перестройки до різночинців Сергія Аверінцев, який свого часу так натхненно читав тут свої лекції для нащадків «німецько-фашистського», чи пак «європейського» етносу.

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. – Л.: Видавництво Старого Лева

 

Ця збірка дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна – це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який близько двадцяти років мешкає у Нью-Йорку. «Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи», — повідомляє він. Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні «Нью-Йорк, Нью-Йорк». Тож у цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що ж лишилося? Читаймо.


Новости других СМИ
Загрузка...