Закрыть

Все сервисы

Література

Література "на підвалі": 5 книжок про Донецьк


  |  Другие посты автора

Топ-5 книжок про Донецьк від місцевих авторів, — у блозі Ігоря Бондаря-Терещенка на ONLINE.UA

…Тексти авторів цих "донецьких" книжок розділяє ціла епоха, натомість неділимі вони у власній маргінальності. "Моя отчизна — табурет на задворках географии", — заводить один з них, а саме Олег Зав’язкін, у чиїй прозі "русская зима, русский Бог, наконец русский черт, резво перенимающий метафизическую русскость из популярных статей". "То, что я здесь, среди этих гоев — это ошибка", — продовжує героїня оповідання Наталі Хаткіної. "Девочку не учили, что женщину украшает скромность, а за мужчину бороться стыдно. Вот она — пропасть поколений, одно из которых выбрало пепси", — печально резюмує Олена Стяжкіна. Не додають радості також інші автори, пишучи про сучасний Донецьк. "Ничего уже не вернется, и ничего уже здесь не будет, — переконують в романі Володимира Рафеєнка. — Помнишь Славика и Клару? Ночью к ним приходили трое с автоматами. Предупредили, если еще раз они на своем сайте напишут что-нибудь нелестное о русской идее, схлопочут по пуле в живот. Еще счастливо обошлось, могли бы ребят кинуть в подвалы бывшего СБУ". Як дійшли до такого життя тамтешні мешканці, можна дізнатися з цього "донецького" огляду.

"Предания о наивных праведниках. Антология странного рассказа"

Це вже третій випуск збірки "дивної прози", задуманої в кінці 90-х донецьким культуртрегером Сергієм Шаталовим, і жанрово-стилістично у ньому все залишається незмінним. Авторська географія широка, але метафізичний градус "дивацтва", як і раніше, не спадає. "Прошел слух", что в городе было замечено Ухо", — повідомляє Олена Морозова з Донецька. "Беккет жив", — нагадує Гунтіс Береліс з Риги. "Тексты этой книги существуют на грани радикального эксперимента и тишайшего словотворчества, тем самым проявляя внутреннюю напряженность языка", — підтверджує анотація. І все ж, певні зміни є. По-перше, в передмові нарікають, що кількість письмаків сьогодні наближається до числа читачів, хоч насправді все давно не так. І в цій антології письменники розмножуються навіть у межах одного-єдиного міста. Звісно, Донецька. Природно, довоєнного. Так, наприклад, з першого випуску "дивної прози" залишилися метри тамтешнього регіону — Рафеєнко, Свєнцицька, Зав’язкін. По-друге, географія все-таки розширилася більш "всередину", ніж у емігрантську далечінь. Так, з’явилися харків’яни (Краснящих, Пічахчи, Цаплін) і утвердилися нові донецькі автори (Купрейчик, Морозова, Чупа). Шкода, що зникли Капкін, Крусанов і Байтов, зате є оновлений Дмитро Дейч з Донецька, який мешкає в Хайфі, і Сень-Сеньков з Душанбе. А головне, кудись подівся "Інший вітер" Крусанова, в якому "стало зябко без Империи на свете, как с дырой в валенке".

Олег Соловей. "Танок, який виконують всі дівчата"

Ця збірка — справжнє "донецьке чтиво". Про це свідчить не лише рясна топоніміка кількох етюдів з повісті, але й відповідний антураж. Небагатослівні чоловіки тут носять пальто, їздять трамваями і п’ють так, як п’ють лише на Сході. Низькорослі жінки працюють вчительками, їдять яєчню з шинкою і займаються незграбним сексом по чужих квартирах. Зауважуємо гнітючий дефіцит свіжого повітря і повітряних-таки замків у явно терикон/тинентальному кліматі довоєнних буднів. І кожен еротичний епізод цієї щоденникової прози можна, даруйте за каламбур, спробувати на смак. У проміжку між нав’язливими думками про адюльтер в героя з’являються "постфактум ні" рефлексії: "Помічаю на столику другий фужер. Так, ти все-таки тут сьогодні була. Хоча я можу і сам пити одразу із двох фужерів". Або виникають зовсім вже безумні ідеї щодо потреби "написати дешевий роман і продати його московському видавництву". І це зрозуміло, адже коли "навколо тебе – завше якісь примурки", а всі "письменники, які намагаються розповідати історії, просто тупі уроди", то тягне до "творчості". От лишень – інерційної, уявлюваної і необов’язково реалізованої в складних соціальних умовах. "Я хотів би про це написати книгу", – щокроку звіряється герой, – "я хотів би про це написати роман", "можливо, я зможу написати роман", "все одно я колись напишу непогану книгу" і так далі. Хоч ніяких Ітак далі наш Одисей не бачить.

Дмитро Савочкін. "Марк Шейдер"

У цьому екстремальному довоєнному чтиві забагато нецензурних сцен і заборонених тем. Наприклад, пояснюється, чому державі вигідна проституція і наркоманія, куди дівається шахтарська зарплатня і як саме міліція контролює злочинність. А ще маємо неприховану правду про каторжну шахтарську працю – буденне пекло з назвою "забій", щоденний шахтарський наркотик, що зветься "нацвай" (на цвай – на двох), безликі роботяги на спільне для всіх прізвисько "Саня". Загалом цей роман – наче вибуховий коктейль, злитий у пластикову пляшку афористичної оповіді. Гротеск, чорний гумор, потік роздвоєної свідомості головного героя. З одного боку, спогади розчавленого лавою молодого шахтаря, який згадує своє трудове життя, заповнене страхом, втіленим у слові "забій". З іншого боку, сповідь співробітника районного відділу боротьби з наркотиками, який злетів з посади за продаж конфіскованого товару і працює "координатором действий по предотвращению и уменьшению негативных последствий экстренных ситуаций на угледобывающих предприятиях со стороны концерна „Западдонбассуголь". А поблизу блукає містичний Марк Шейдер, який живе одночасно у кількох тілах, замислюючи щось недобре проти влади. Насправді ж це таємниче божество – уособлення шахтарського пекла, оскільки "маркшейдер" – це той, хто відповідає за підземні комунікації, себто такий собі злий троль з вугільного пекла.

Еліна Свєнцицька. "Проза жизни"

…Сповідальною жіночою прозою нині нікого не здивуєш. І стояти б Еліні Свєнцицькій за такого розкладу сучасного соціокультурного контексту десь поміж Діною Рубіною і Людмилою Уліцькою, схиляючись до Вікторії Токарєвої з Наталею Медвєдєвою, якби не одне "але". Розглядувана тут авторка донедавна мешкала в Донецьку і віршувала українською. Утім, проза у Свєнцицької російськомовна. З одного боку, факт її оприлюднення зазвичай ставить на очі проблему існування такої літератури в Україні, так само, як у дечиїх очах дається помітити весь жаль єврейського народу. З іншого боку, хоч пише Еліна Свєнцицька давно, проте не відсутність відповідного "места печати" у нашому періодичному підсонні (авторка успішно друкувалась у російській періодиці, будучи навіть лауреатом тамтешнього фестивалю малої прози), а, скоріше, жорстокість і безкомпромісність оцінок не сприяло широким публікаціям. Ну, можливо, ще не зовсім коректні назви оповідань з її першої збірки "Простите меня". "Кресло-кончалка", "Кайфоловка", "Приспособление для утреннего секса". Приносиш такі оповідання в редакцію, а їх не друкують, кажуть – проза. "Проза жизни", — підтверджує авторка, називаючи так свою другу збірку.

Володимир Рафеєнко. "Долгота дней"

Новий роман плюс новели донецького автора, який нині мешкає в Києві  – про "умовне місто Z на сході України", з якого його герой втік було в столицю, оскільки надто тісним і жорстоким виявився "рускій мір", який окупував його рідні краї. По суті, це хроніка подій, зав’язана на історії чергового бідаки-фотографа, який, не вірячи в долю, довго придивлявся до передвоєнного шабашу диких гастролерів на чолі з російськими "відпускниками", аж поки страшна трагедія увірвалася в його особисте життя. Может, правы они, — міркував він спочатку. — Может, Запад во всем виноват? Может, и виноват. Но почему-то Запад по-прежнему оставался на западе. А вот с востока народу приезжало все больше. Бандиты и городские сумасшедшие вступили в свои права. По ночам стрельба и мародерство, днем лозунги, митинги и плакаты. Сушкин со страхом глядел на вооруженных людей. Они наглели от драйва, который придают оружие и власть. Чувствовали себя героями оттого, что громадный город взят ими без боя". Таким чином, у цьому романі — про кохання, смерть, втечу від долі, яку, як відомо, конем не об’їдеш. Тож, навіть виїхавши в столичну далеч, як, власне, й автор роману, наш герой змушений повернутися. Гіркі подробиці злиденного побуту в рідному місті, яке тепер не "может спать спокойно", мішаються з реалізацією творчого завдання, яке він вирішив звично поставити перед собою, щоб не помічати повсюдну окупаційну "довготу днів". З іншого боку, як вважає сам автор, його книжка виходить далеко за межі військової тематики. "Тому що це, перш за все, — роман загалом про Україну, — пише він. — Про національні та культурні виклики сучасності. Про жагу до життя і невідворотність смерті. Про щастя бути людиною".


Новости других СМИ
Загрузка...