Закрыть
Про людей (не) на своєму місці: 5 книжок листопада

Про людей (не) на своєму місці: 5 книжок листопада


  |  Другие посты автора

Багато хто з героїв цих книжок опинився не там, де мав бути, хоч це не привід гратися в альтернативну історію, уявляючи як би все сталося в іншому випадку. Щонайменше не склався б сюжет, щонайбільше – Україна не отримала б державної незалежності, батьки продовжували б гнити в полоні, а Гашекові «сім кульок, як у Сараєві», не призвели б до Першої світової війни.

Сергій Плохій. Убивство у Мюнхені. По червоному сліду. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Ця трагічна подія, мабуть, не сталася, якби їй не передувало багато подій. Вбивця не мав би опинитися в чужій країні, покурюючи на сходовому майданчику в очікування жертви. Натомість жертва не мала опинятися віч-на-віч з озброєним хитромудрим знаряддям ворогом, оскільки для цього існує служба безпеки. Утім, саме такі трагедії спричинялися до вікопомних змін: варто згадати хоча б вбивство ерцгерцога Фердинанда, яке призвело до початку Першої світової війни, або вбивства Сеника і Сциборського, яке, по суті, ще глибше розкололо обидва крила ОУН. Натомість справа героя цього унікального дослідження – про вбивство провідних діячів української еміграції Степана Бандери і Лева Ребета — ставши сенсацією, вплинула на тактику Радянського Союзу в холодній війні і змусила КДБ відмовитися від широкомасштабної практики убивств за кордоном. Також вона зруйнувала кар’єру Олександра Шелепіна, який збирався заступити Микиту Хрущова й Леоніда Брежнєва на вершині влади. Традиційні відомості про Богдана Сташинського доповнені щойно розсекреченими архівними матеріалами Центрального розвідувального управління США, Комітету державної безпеки СРСР і польських спецслужб, а також спогадами й інтерв’ю колишніх працівників КДБ. Авторові також вдалося провести з колишнім керівником південно-африканської поліції, простеживши шлях вбивці Бандери – особистого ворога Хрущова – аж у ПАР. Саме там, як підказує легенда, може досі жити найвідоміший з агентів КГБ, за чиїм прикладом діє в Голівуді і вбиває у романі  «Людина із золотим пістолетом» Яна Флемінга легендарний Джеймс Бонд.

Володимир Кошелюк. Green Card. – Х.: Фабула, 2017

Якби хлопець з села залишився столичним ріелтором, він би не звідав карколомних пригод в загоні американських найманців, і ми б мали черговий виробничий роман. А так його жорстким форматом був здивований навіть автор передмови, батько українського бойовика Леонід Кононович. «Роман учителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка став для мене справжнісіньким відкриттям: він геть ні на що не схожий, і, відкривши текст у своєму комп’ютері, я вже не зміг від нього відірватися», — дізнаємося ми про переваги цієї книжки над рештою актуального чтива. Насправді ж цей небуденний твір про хлопця, що виграв у лотерею «зелену карту» до Америки, круто змінивши своє життя, схожий на захопливий кіносценарій. В якому дуже картинно – стисло, жорстко, яскраво – показана муштра українського найманця в морській піхоті США, бойові дії в багатьох країнах з Україною включно, а також розказана родинна історія головного героя. Особливо вражає сцена визволення батька героя з донецького полону. «— Розважаєшся? У двері зазирнув Руслан. — Давай швидше, «Санич» щось очкує. Я зиркнув на нього. Чеченець сахнувся. Мабуть, щось не те побачив. — Слушай сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок — член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?! Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів: — Там они, во дворе. В ямах…»

Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017

Чомусь донецька проза буває саме така, як можна переконатися, порівнявши роман цього автора хоч би з писаннями його земляка, Володимира Рафеєнка. Це якесь рафіноване письмо з вишуканими мовними конструкціями «дореволюційного» зразка, якими користувалися Бунін і Купрін, а вже в наш час вправно імітував Саша Соколов. Пояснити це не важко: українська література «донецького» формату — це зазвичай «пролетарські» тексти в стилі 1920-30-х, якими нині відомі Олег Соловей і Олексій Чупа, і в яких сюжетна чорнуха обумовлена філософією життя. Але якщо ви в принципі «не на своєму місці», як визнає герой «Мельхіорового слона», тобто ані в «український», ні в «донецький» ешелон літератури не вскочили, то евакуація неминуча. Недаремно роман друкувався в журналі «Юність», де його опублікували, скоріш за все, за оригінальність стилю навіть в російському контексті, і вже звідти він повернувся до українського читача повноцінною книжкою. Чи варто його перекладати українською? Звісно, ні, як не потребував перекладу галицькою говіркою нещодавній роман Рафєєнка. Існують речі, як писав Хвильовий, які не перекладаються. Наприклад, «сєвєр» і «грусть». Про перше явище автор роману в своїх публіцистичних текстах зауважує, мовляв, «русский мир» на Донбасі чекали, і ось він прийшов, тож Путін тут ні до чого. Що ж до смутку, то як не сумувати, коли генетика далася взнаки. Батько пив, жінки плакали, і життя у робітничому «посьолку», який так само оспівував Хвильовий,, не могло не розгорнутися у філософський роман краху не лише ілюзій, а навіть надій. «Но как бы я ни зевал от наук, должен признать — я был на своём месте, — дивується сюжетному кульбіту долі герой, чий автор до останнього надсилав нам репортажі з війни в Донецьку. — Каким-то дьявольским образом моя жизнь сложилась так, что я попал туда, куда мне стоило бы заглянуть лишь перед самой смертью, приняв серьёзный задумчивый вид».

Маеліс де Керанґаль. Ладнати живих. – К.: Нора-друк, 2017

За великим рахунком, жахливої трагедії у цьому романі б не сталося, якби батьки не мали дітей. Або матері не одружувалися, і тоді б один з подружжя не картався, що винен в смерті сина, а друга не мучилася б тим, «як могла допустити, щоб у її домі виплекали цю пристрасть до сильних відчуттів, як могла дозволити сину впасти у цю запаморочливу спіраль — спіраль закрученої хвилі, цю дурню?» Утім, три юних друга, «Три кабальєро», або «Мисливці за високими хвилями», які уявили себе всесвітньовідомими серферами, будучи насправді просто ліцеїстами, були якраз на своєму бунтарському місці, і саме довкола їхньої смертельної пригоди, яка сталася раннім ранком, закрутилося дійство цього роману. Біл Гейтс рекомендував його для обов’язкового прочитання, хоч важить в романі не драматична фабула, а довгограючий сюжет – справжня психологічна драма, в якій можна розпізнати і доктора Хауса, який керує операцією з вилучення органів, і закохану медсестру, наче з мексиканського серіалу, і згорьованих батьків, які погоджуються на шокове, найстрашніше для християнської моралі, щоби допомогти іншим хворим (те саме «ладнати живих»). Зокрема внутрішньою перемогою батьків одного з постраждалих хлопців – їх своєрідним воскресінням до подальшого, самотнього життя — все й завершується в цій медичній епопеї, оскільки у фіналі «все відбувалося так, наче ці двоє повільно відділялися від решти людства, мігрували до меж земної кори».

Юрій Винничук. Лютеція. – Х.: Фоліо, 2017

У цьому романі — черговому постмодерному витворі відомого львівського містифікатора з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку – не було б нічого з перерахованих сюжетних зваб, якби його герой не подався надвечір до лісу. В якому – о, жах! – виявив повішену дівчину. Але він би не був собою, якби не зробив цього, або не допоміг другові, зустрічаючи його коханку. З іншої містики тут – таємнича героїня, яку розшукують, навіть не відаючи, чи вона існує, а чи це примха багатого графа, що приручив місцевого поета. На заваді цим пошукам стоїть секретна організація, члени якої носять імена карт. А ще в паралельних світах триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція. Сам автор-герой тим часом розповідає про власну письменницьку кухню, написання роману «в шухляду» в далеких 1980-х, а також про свою самотність. Почувається самотнім також відомий львівський ловелас, той самий поет Іван Вагилевич, про якого пишеться «роман у романі» — про 1840 роки львівського життя. Автор зупиняється, як колись Данте, «на півдорозі», щоб озирнутися назад і довідатися, хто він насправді, прагнучи звести порахунки зі своїм молодечим бунтом проти навколишньої совєтської дійсності, розкопати щось більше про свою родину. І все це на тлі нестримних любовних пригод не тільки автора, але й львівського Дон Жуана 1840-х років Івана Вагилевича.


Новости других СМИ

Загрузка...