Закрыть

Все сервисы

Нижче, вище чи поруч? —  5 книжок, в яких (не) досягають мети

Нижче, вище чи поруч? — 5 книжок, в яких (не) досягають мети


  |  Другие посты автора

Не всі герої цих книжок зважають на знаки долі, розкидані життям, іноді сприймаючи їх за стандартні перешкоди. Натомість історії тих, хто зумів порозумітися із самим собою, з’ясувавши, що обрана не ними мета не завжди буває вищою ціллю, варті найуважнішого прочитання.  

 

Дж. Г. Баллард. Люди міленіуму. – Х.: Фабула, 2017

Сьогодні вже важко повірити, що такі революції, як описані у цьому детективно-психологічно-гостросоціальному романі були колись можливі, а надто в те, що вони символізуватимуть майбутнє. З одного боку, скромних протестів ніхто не помічає, але коли лікарі, інженери, менеджери підпалюють свої будинки, перевертають автівки і виготовляють бомби, їм інкримінується терористична діяльність, оскільки всі живуть в одному єдиному буржуазному суспільстві. Утім, лише коли це торкнеться самого головного героя роману, в якого гине дружина, ми дізнаємося, як представник середнього класу може стати функціонером таємного організації. Анархія, демонстрації, поліція, побиття і арешти – все це знайомо з історії революцій, але Лондон – не те місце, де можна повторювати знайомий сценарій. Тут будь-який радикалізм може бути лише ліками від нудьги, і головний герой, займаючись розслідуванням, сам не зауважує причини своєї участі в бунті. Невже це найголовніша розгадка всіх заворушень, які з часом кануть в Лету і архіви поліційних протоколів? «— А проти чого саме вони протестували? – питають у героя у фіналі. — Ну… я можу написати про це книгу. Але я думав про інші часи, про короткий період, коли Пристань Челсі була місцем справжніх обіцянок, коли молодий педіатр переконав жителів створити унікальну республіку, місто без дорожніх знаків, закони без штрафів, події без значення, сонце без тіней».

 

Кіра Малко. Нижче. – К.: Нора-друк, 2018

Цей роман — по суті, нове слово в нескінченному монолозі наших заробітчан, що виїхали на заробітки за кордон в пошуках кращого життя. Його героїня — ані туристка, ані секс-рабиня, ані мамка-трудяга, яка роками не бачить своїх дітей, заробляючи нянею в Європі. Молода столична дівчина, що вирвалася з офісної рутини до океану, який вона, втім, не дуже бачить, працюючи в команді обслуги круїзного лайнера, розповідає про таємниці своєї професії. «Більш ніж триста метрів завдовжки, дев’ятнадцять палуб, тридцять одна сотня пасажирів і дванадцять сотень душ екіпажу», при цьому «правил стільки, що, здається, вони й зібрані тут єдино для того, щоб їх порушували». Власне, саме цим героїня зі своїми новими друзями і займається — на роботі і на відпочинку, який нечасто трапляється в закордонних портових барах — і все для того, щоб забутися. Справа в тому, що позаду у героїні — кинуте щастя, нестандартна любов, пошуки себе. «Вона сиділа поряд з тією дівчинкою, вловлюючи кожне її слово, чуючи і впізнаючи в ній себе. А що може приваблювати в людині більше, ніж власне відображення в ній?» Але тепер кохана дівчина героїні далеко, на зв’язок виходить все рідше, і варто прочитати до кінця цю історію, щоб дізнатися, як склалася її подальша доля.

 

Михаїл Гранд. Завжди поруч. – К.: Саміт-книга, 2018

Герой цього роману, юнак на імя Флоріан, не досягає мети, поставленої перед ним батьками, не їде на закордонне стажування, збираючись натомість написати книгу. Власне, саме про те, що заважає нам бути самими собою. Так само знаки, розкидані по життю – від знайденого на смітнику іграшкового ведмедика-оберегу  до занепалого редактора, який трапляється на шляху героя, беручись довести його книжку до видавничого фіналу – сприймаються ним за доленосні. І навіть нове кохання – жвава, рвучка і оригінальна Аврора – на відміну від попередньої меркантильної Жоржини – ніби послана Флоріану вищими силами для наснаги, підтримки, віри у життя та Провидіння. І навіть трагедія в горах, куди батько з сином вирушили заради примирення, виявляється, була потрібна для того, щоби ще раз переконатися – дива трапляються, треба лише повірити в них, нехай навіть символ віри – іграшковий ведмедик, який підтримує на дусі у тяжкі моменти життя. «— Тату… Як ти? — Зі мною все гаразд. Рятувальники кажуть, що це справжнє диво. І що, ймовірно, мене врятував ведмідь. Старий. Із си­вою шерстю. Я й сам когось відчував, доки ці дні був без тями в лісі. — Я так радий тебе чути! — Синку, утебе зараз презентація? — Так, тату. Саме починається. Я вирішив не скасо­вувати. Гадаю, тиб вчинив так само. — Ти маєш рацію, Флоріане. Справу треба дово­дити докінця, — відповів чоловік. — Мені шкода, що я не можу бути там присутнім». 

 

Елена Мордовина. Баланс белого. – К.: Каяла, 2017

Формально беручи, мету подорожі у цьому романі про мандри автостопом – доставку крамольного «продукту» з Києва до Петербургу – нібито досягнуто. Натомість героїня в результаті дорожніх пригод і банального «квартирного» фіналу втрачає пам’ять. У принципі, це стандартна ситуація в історії культури, коли згаданий психоделічний «продукт» зносив дах багатьом талановитим «користувачам», не роблячи з них геніальних художників, музикантів, акторів. Але оповідь в авторки роману збудована так, що протягом неї – наче довгим спекотним «індіанським» літом, яким триває мандрівка – руйнується світогляд героїні, яку зраджують близькі люди. Декадентський флер на початку історії – з відвідинами богемних  квартир, екзотичних особистостей, таємничих місць – змінюється наприкінці на жорсту панк-реальність. Дотриматися будь-якому балансу – хоч білого, хоч чорного – за таких умов складно, але героїні, це нібито вдалося. Хоч вилізла вона у віконце долі – наче у пісні «Акваріуму» — здається, «не вся».

Ольга Деркачова. Дім Терези. – Брустурів: Дискурсус, 2018

Починається ця книжка, як звичайний міський роман, чарівний роман з містом – ранкова кава дорогою до клієнта, обідня – вже в кав’ярні-книгарні, де придбана поетична збірка смакує найкраще, закоханий в головну героїню міський божевільний з транзистором і розмовами про прибульців. Утім, це не Амелі з однойменного фільму, позитиву тут немає від початку, оскільки померла близька людина, і вся симфонія – літа, міста, кави з вершками чи віршами – поступове забування, витіснення з життя гіркої пам’яті. Хоч це й не можливо, але найнеможливіше краще робити на роботі – написала роман відома поетка, тому ліричний настрій, незвичні образи, яскраві метафори у ньому нагадує все ж таки стиль Франсуази Саган, а не «кінематографічного» колегу французької німфи. З іншого боку, екзотичність нового (після трагедії) фаху героїні – ніби з екранної фантасмагорії в стилі Федеріко Фелліні – вона працює «обіймаликом», відвідуючи самотніх людей – юнаків, дівчат, чоловіків і жінок: психологічна допомога (навіть, бува, у ліжку, але без сексу) сьогодні, як відомо, потрібна багатьом. От лишень її форма, яку обрала героїня (філолог у минулому) доволі нестандартна, хоч це й інтригує, закликаючи дочитати роман до кінця (дізнавшись про Дім, який виник на ґрунті цієї ідеї), а також… знов-таки навертає до «французького» досвіду. Адже в Парижі працює кабінет відомого філософа, з яким за певну плату можна побалакати на будь-які теми, що цікавлять клієнта – ті самі, що й в героїні роману: «про книги, фільми, музику, трохи про спорт і машини. Але не про політику. Політика викликає тривогу, економіка також. Ми ж не хочемо тривожитися перед сном, правда?»


Новости других СМИ
Загрузка...